 За визволення Теофіпольщини від
німецько-фашистських загарбників 4-8 березня 1944 року, в ході
Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції, віддали своє життя більше
1000 радянських воїнів. Знайшли вічний спокій у братських могилах нашого краю.
Це були бійці різних національностей частин та з’єднань І -го Українського
фронту, зокрема 9-ого гвардійського Київсько-Житомирського механізованого
корпусу 3-ої гвардійської танкової армії під командуванням гвардії
генерал-майора героя Радянського Союзу Костянтина Малигіна. В особливо запеклих
боях за звільнення села Єлизаветпіль загинуло 209 бійців 70-ої механізованої
бригади цього мехкорпусу. Мені тоді було 17 років, - згадує
Василь Мушинський, - я добре пам’ятаю, яка була тут стрілянина, як наші
відбивали контратаки німецьких танків та піхоти. Погинуло наших солдатиків
страх як багато, танки пройшли по неглибоких окопах, де вони засіли. Їх просто
подушили, кого постріляли. Після бою їх спочатку захоронили коло дороги на
початку села, а через кілька років перенесли в могилу у центр, поруч із
церквою. Десь в 60-их роках на могилі поставили пам’ятник, на гранітних плитах
викарбували імена.
Встановили їх червоні слідопити
тодішньої Єлизаветпільської восьмирічної школи.
Коли я тут навчалася, - розказує
Галина Дацюк, - у той час пошукова робота була на високому рівні, було велике
піднесення військово-патріотичного виховання. Ми писали запити у військомат, у
військові архіви, розшукували загиблих односельців, родичів захоронених у нашій
братській могилі. Дві останні плити з іменами ми встановили в кінці 80-их
років, коли я вже тут працювала директором. Кілька разів до нас приїжджали
родичі Дадушкіна Василя Івановича, між плитами на могилі прикріпили його
фотографію. Вже вісім років, як закрили нашу школу, але те, що зроблене
поколіннями вчителів та учнів, потрібно зберегти, як безцінне надбання.
В понеділок, 13 травня, в
Єлизаветполі відбулася незвичайна подія. Сюди, поклонитися могилі, де
захоронений молодший лейтенант башкир Газізов Галі Газізович, з далекої Уфи
приїхали Фіна та Марсель Білялови, його донька та внук. Подолали більше 2, 5
тисяч кілометрів.
Розповідь доньки
Мій батько Газізов Галі народився
у 1918 році у башкирському селі. Коли почалася війна, вже був одружений, у
сім’ї зростали двоє маленьких дітей, я та брат Рінат. На фронт пішов у сорок
другому. Додому ми його так і не дочекалися. Наша мама розказувала, що отримала
дві похоронки. В першій було написано, що батько загинув 6 березня 1944 року в
Теофіполі під Кам’янцем-Подільським, в другій, що загинув у селі Веснянка
Старокостянтинівського району. Де його могила, ми так і не знали. Мама дуже
журилася, переживали й ми. Рінат шукав, де захоронений батько: звертався до
військомату, писав у Центральний архів Радянської Армії. Та це не дало
результатів.
Розповідь онука
Те, що ми не можемо поклонитися
прахові батька та дідуся, стало нашим сімейним болем. Я вирішив: поки жива мама,
треба знайти могилу. Розпочав активні пошуки ще два роки тому. Звертався до Товариства
«Меморіал», у військові архіви. З отриманих відповідей ми дізналися, що Газізов
Галі Газізович загинув 6 березня 1944 року таки в бою за звільнення
Єлизеветполя, куля потрапила йому в голову, захоронений тут у братській могилі.
Та чи на ній викарбуване його ім’я? Став шукати в Однокласниках, чи є хтось там
зареєстрований з цього села. Не знайшов. Став шукати по карті, найближчий
населений пункт, звідки в Однокласниках зареєстрована група користувачів. Це
виявилася Базалія. Я написав для них повідомлення, попросив поїхати до
Єлизаветполя, подивитись, чи є там прізвище мого діда, якщо є, то
сфотографувати і розмістити в Інтернеті. На наше щастя, відгукнулася прекрасна
людина з Базалії Валентина Корольова. Вона не полінувалася поїхати до
Єлизаветполя, сфотографувати фрагмент плити на могилі з іменем мого діда та
прислати це повідомлення. А її сестра Світлана живе якраз у селі Веснянка
Старокостянтинівського району. Вона і повідомила, що там серед викарбуваних на
братській могилі імен мого діда немає. Так ми дізналися, де він захоронений.
Далі я став вивчати історію Проскурівсько-Чернівецької операції. В Уфі, і
Центральній бібліотеці республіки знайшов єдиний екземпляр мемуарів Костянтина
Малигіна «В центре боевого порядка». Вдома разом з мамою ми читали цю книгу, і
ніби перенеслися у ті жорстокі воєнні часи, коли, визволяючи Україну, гинули
сотні тисяч бійців – українців, росіян, євреїв, башкирів, казахів,узбеків… Вони
були чиїмись батьками, чоловіками, синами, братами. Не повернулись вони з полів
битви священної війни, знайшли вічний спочинок далеко від рідного дому…
Свято зі сльозами на очах
Аби вшанувати пам’ять полеглих в
березні 1944 року за визволення Єлизаветполя бійців та у зв’язку з приїздом
доньки та сина загиблого тут Газізова Галі Газізовича, директор Гальчинецької
ЗОШ І-ІІІ ст. Лідія Бурлак та Гальчинецький сільський голова Жанна Баюк
організували та провели біля братської могили урочисту лінійку.
З вітальним словом до присутніх
учнів, вчителів, жителів села та гостей звернувся голова райдержадміністрації
Володимир Довжук. Наголосив на необхідності виконання нашого спільного
обов’язку – пам’ятати про визволителів, доглядати за могилами полеглих у роки
Великої Вітчизняної війни. Бо ж подвиг їх – безсмертний.
Не могли приховати хвилювання та
сліз Фіна та Марсель.
Почуття переповнюють нас, -
казали у своїх виступах, - ми такі вдячні Валентині Корольовій та Світлані
Власенко. Ці чужі люди стали нам рідними, бо ж допомогли знайти могилу нашого
батька та брата, прийняли нас, як дорогих гостей. Нам стало легше на душі. Ми
вдячні всім, хто прийшов до нас на зустріч, ми вражені такою увагою та турботою.
Подарували Гальчинецькій школі
сувенірне видання книги «450 лет единой судьбой», про історію та сьогодення
Башкорстану, автономної республіки Російської Федерації, де зараз проживають,
де народився Газізов Галі Газізович. Розсіяли на братській могилі жменьку землі
з рідного краю. Напевне, не було у цю хвилину посеред присутніх таких, кого б не здушили пекучі сльози. Було ж це
дуже зворушливо.
Пристрасно виступила на мітингу
Галина Дацюк. Говорила на російській мові про те, що об’єднує нас, громадян
незалежних держав. Бо ж немає вже Радянського Союзу, є Україна, Російська
Федерація, є Башкорстан. Та є наша спільна історія. Є Велика Вітчизняна війна,
пам’ять про немеркнучий народний подвиг бійців Червоної Армії та трудівників
тилу різних національностей.
І промовляли школярі слова про
День Перемоги, і звучали пісні про війну у виконанні вчителів Валентина Демчука,
Василя Матвіюка та директора Гальчинецького будинку культури Віктора Коб’юка…
В пам’ять про зустріч на
українській землі Жанна Баюк подарувала гостям з далекого краю вишитий рушник
та скриньку із землею з братської могили.
Не стримувала сліз жителька села
Ірина Гладинюк. Пораділа за Фіну, за те, що знайшла могилу свого батька. Де
захоронений її батько, Василь Антонович Мартинюк, так і не змогла знайти, хоч
шукала впродовж багатьох років.
Між плитами з іменами на
братській могилі у Єлизаветпілі цими днями з’явилася чорна гранітна плитка. На
ній портрет бійця з підписом «Жаворонков И.И. 1906-1944. І напис «Я нашла тебя,
дед». Кажуть, що 8 травня приїжджали якісь незнайомі та встановили її. Могли б
ми написати про ще одну подібну історію. Як і в цій родині бережуть пам’ять про
загиблу в роки війни дорогу людину.
Лінійка закінчилась, всі
розходилися. В серцях залишалося якесь трепетне відчуття. Передати його
простими словами важко. Бо ж тут і біль, і вдячність, і горе, і ніжність. І
радість, що живемо в мирі, що над нами чисте голубе небо. І туга, бо за цей мир
віддали своє життя мільйони бійців. Один з них - башкир Газізов Галі Газізович.
Галина Тебенько
|
